О свічко, доню вогню і скорбот,
що в тиші нічній спалахнула, як зрада, –
ти світлом своїм розтинаєш лоно темнот,
хоч знаєш: згасання – твоя єдина розрада.
Ти знаєш, кохана – ненаситна мла,
вона п’є світіння, як кров із вінця,
і кожна сльоза твого воску – хвала
тій пащі безодні, що жде без кінця.
О диво любові! – горіти, вмираючи, жить,
бути жертвою й жрецем на власнім вогні;
бо темрява сяє лиш тим, що болить,
і світло пізнає себе у пітьмі.
Тож тань, о свічко, як молитва без слів:
хай ніч тебе з’їсть – та не згасне любов,
бо смерть твоя – істина всіх світил:
згоріти до краю, аби стати ніччю знов.