У небі, що пливе, мов чай із жасмину,
Де хмари – вуаль зі старого сну,
Висіла Кімната-Луна – без дна,
На нитці мовчання, позбавлена ґрунту.
Стіни її – зіткані з пам’яті й шелесту,
Мов листя, що сиплеться з осені в тіло,
А на підлозі – годинник, розбитий до шепоту,
Уламками часу, як серце – без цілого.
Там, на стільці, дитина сиділа без обличчя.
Руки її – прозорі, немов з води і ніжності.
В долонях – пташка паперова з листа,
Якого ніколи вже не відкрили.
На згинах – слова: “люблю”, “чекав”, “пробач” –
Та чорнила давно перетворились на пил.
І тоді з’явилась Вона – Мандрівниця Снів.
Без стуку, без дверей – бо сни не мають замків.
Кожен її крок – як дотик спогаду без слів,
Як відлуння забутої колискової із віків.
Вона не питає, тільки схиляється, торкаючись плеча.
І дитина – вперше – піднімає голову.
І замість обличчя – світло.
Не те, що ріже очі, а те, що будить душу.
Світло, що пахне хлібом і маминим шарфом,
І ранком, де ще біль не оселився.
“Ти прийшла?” – прошепотіла дитина ніжно,
“Я так довго чекав…”
Паперова пташка тихо ожива:
Розправляє крила – і злітає до серця безмежності.
Мандрівниця кладе долоню на груди дитини –
І перший уламок Світла оселяється в ній.
Він стає, мов жаринка – тепла, як спогад про те,
Що ще не було, але вже залишило слід.
Кімната розчиняється в шепотах,
А Вона йде далі – з тим Світлом у собі.
Тому що попереду – ще багато душ,
Хто чекає на дотик і зцілення.