Геть лаври спокою – то омана,
Застиглий відблиск мерзлоти.
Веде вперед жарина невблаганна
Крізь попіл літ у зоряні світи.
Світло і тьма зійшлися у двобої
На кожнім зламі прожитого дня.
Тут – поле битви, і вівтар, і шлях,
Де істина зростає з каяття.
О Всесвіте – ти книга без початку,
Де кожна зірка – літера жива.
П’ю досвід твій до дна, без залишку,
Та відповідь – лише нові слова.
Що є тріумф? Лиш мить самообману,
Коли душа сказала: «Досить. Стій».
Бо дух, упавши в тінь свою підвладну,
Втрачає небо і згасає в ній.
Лише в труді – не у сліпій покорі –
Звучить відлуння вищої мети.
Рука, що творить, будує стрімкі сходи
Від «я тепер» до «того, ким прийти».
Хай ніч сміється з впевненого кроку,
Хай пустка сіє холод у крові –
Тримає рух незриму рівновагу…
Цей шлях дорожчий за лестивий спів.
І якщо пасти – то не в забуття,
А в глибину, де знову прорости.
Безкрайній пошук – форма для буття,
А спрага світла – доказ боротьби.
Хай праця стане істинним спасінням,
А сумнів – тінню, що гартує день.
Бо Дух людський не знає примирення:
Він вічно йде – і в цьому вищий сенс.