«Шевченко 2077 чи Космічна Гайдамаччина»
Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!
Нащо стали на Марсі ви червоними пісками?
Чом вас вітер не розвіяв в порожнечі синій?
Чом не впали ви росою в рідній Україні?
Крізь скло дивлюсь – нема Дніпра, ні верб, ні поля,
Тільки іржа, тільки пісок та залізна доля.
А там, угорі, між зірками – мій Дніпро синіє,
Як та стрічка, що у Бога в косах променіє.
Зостався він на тім небі, де зоря вечірня,
А я тут п’ю кисень сухий, мов полинне зілля.
Не плугом я, а заступом, важким та залізним,
Рию скалу цю холодну, чужу та неприязну.
Ми тут сієм не пшеницю – сіємо надію,
Щоб проросла крізь каміння, крізь люту завію.
І хоч сонце тут маленьке, наче мідний шеляг,
Та я бачу в кожнім кратері рідний, синій берег.
Ори, сину! Ори, брате! На червонім полі
Ми будуєм нове небо і для нашої волі.
Бо настане день останній – розпадуться пута,
І пустеля ця іржава, кров’ю не полита,
Скине маску, наче ворог, і зазеленіє,
І дитина під куполом вголос засміється!
І на оновленій планеті ворога не буде,
Ані пана, ні раба не побачать люди.
А буде син, і буде мати, і життя – як море,
І козацька наша пісня розірве це горе!
Ми збудуєм нову Січ між кратерів і пилу,
Щоб і Марс червоноликий став нам за могилу, –
Та не ту, що душить дух, а ту, що підносить
Аж до Бога, що для нас волі нині просить!