У цьому п’янкому «цікаво» завжди криється небезпека, солодка, як кров на губах після вірша.
Приходить без попереджень – тінь, що навчилася шепотіти людською мовою. Вона знає, де плаче ніч і де вірші розлучаються з іменами.
Ця небезпека смакує страх, як витримане вино – повільно, уважно. Шукає тріщину у склі твоєї душі, проникає в неї, немов промінь: гострий і тихий.
Кожна літера стає шрамом, кожне слово – кроком у прірву. А губи пам’ятають той смак, що не питає дозволу.
Я сиджу поруч – та, хто читала занадто багато історій. Я дозволяю цій суті жити у твоєму імені – не заради порятунку, а заради пам’яті: небезпека – це не кінець, а тонке мистецтво дотику.
І якщо ти дозволиш, я зіграю на скрипці ту мелодію, що підніме з темряви те, що ти досі боїшся назвати.
Тінь шепоче: “Ще рядок, лише ще один…” І вже слова стають зброєю, ніжністю, гріхом. Ти торкаєшся думки, як леза, що пам’ятає тепло руки. Тут усе на межі: захват і провалля, істина й отрута.
А я слухаю тишу між твоїми рядками і бачу, як спокуса палає у твоїх очах. Вона пахне медом і попелом, і кожна її літера – це подих, це рана, це життя.
Бо лише ті, хто не боїться ціни, палають у правді.