Вітер ковтає уламки грози,
Світ стомлено дихає – наче востаннє.
І кожна краплина ще тремтить на росі,
Мов серце, що врешті спинилось від ранку.
Повітря глибоке і трішки гірке.
Пахне спокоєм, теплим, з відтінком печалі.
Немов усе – стало – і більше ніде,
Немає куди поспішати у далі.
Вікна відблискують втомлений жар,
У небі мовчить колишня тривога.
І ти – не один. Твій тихий кошмар
Заснув біля тебе, мов меч, що стомився.
Цей вечір – як вибач, як шепіт “пробач”,
Як дотик, що каже: “ти більше не мусиш”.
Залишся собою, зніми з себе плащ
І просто живи – без шабель, без зусиль.