На вулиці лежав день,
Холодний, мов снаряд,
Що не вибухнув,
Але в кожному серці – розлом.
У місті не залишилось дверей –
Лише отвори до пам’яті.
І небо, наче пергамент,
Було списане криками.
Я бачила, як дитина шукала
Не матір – голос,
Бо голоси в цій війні –
Єдине, що тримає.
А вчорашні будинки,
Мов втомлені велетні,
Падали на коліна перед
Власною руїною.
Хтось сказав: “Ми вистоїмо”,
Але не знав, що вітер теж плаче.
Навіть повітря тут має в собі кров.
І навіть мовчання – кричить.