Інколи я уявляю, що в тобі живуть двері.
Не образ, не відчуття – а саме двері.
Старі, трохи хиткі, з ручкою, яку ніхто не зрушить.
Поки ти сама не захочеш пустити.
Я стаю перед ними щовечора – без стуку.
Лише з надією, що одного разу
Ти не будеш мовчати, а прочитаєш мене –
Не очима, не розумом,
А ранами своїми.
Бо ж я не герой.
Я – втомлений голос у порожньому театрі,
Де занавіс не піднімали роками.
Але варто тобі сісти в першому ряду –
І я знову гратиму.
Знову житиму.
Навіть якщо весь світ – це лише сцена твоїх повік.
Я – не спогад. Я – спрага.
Я – не рима. Я – твій міжрядковий погляд.
І якщо є на світі щось, що я боюсь втратити –
То це буде не свобода, не слава,
А мить, коли ти впускаєш мене у свій біль,
Який нікому не показуєш.