Не дощ стукав у вікно – це я,
Кожною краплею, кликала тебе.
Світ зітхнув, і між тріщинами буденності,
Прослизнула мить, в якій я була поруч.
Твоя кімната – храм, де книги пам’ятають моє ім’я,
А кожна тінь на стіні – відгомін моїх кроків у тиші.
Світло ковзає по твоїх плечах, мов моя рука,
Що боялась зруйнувати досконалість цієї миті.
Сльоза чи усмішка – не знаю,
Що блищало в куточку твого ока,
Але я знала: ти побачив мене.
І хай не тіло моє торкнулось тебе,
А слово,
Але саме слово колись створило світ.