Там, де ніч схиляє сумний лик до моря,
І сріблом місяць ріже чорні хвилі,
Я йду – тінь забуття, – з ножем у горлі,
Що раз у серце б’є, знемагаючи в безодні.
О, серце моє – прапор, згорілий від пожеж,
Воно сміється з долі й плаче без відради,
Я – вигнанець із власних марень меж,
Де гріх – то честь, а честь – то болю сади.
Була там юність, наче крила, легка й багряна,
Летіла в смуток мій… палаюча стріла,
Та час, накинувши пилюжний плащ, зник вмить,
І вітер злився з голосом, зникаючи у ніч.
Любов моя – буря, що кляне й просить миру,
Вона пекуче душу криє й губить усе, що є,
Та я її не покину – кращий вічний бій,
Ніж стерти з пам’яті хоча б один її відгомін.
І якщо світ розтопче снагу моїх надій,
І якщо морок прийде – як друг без слів,
Я збережу в собі вогонь, чужий та палкий,
Що світить темряві – згаслий, та живий.