1. Ти знов прийшов? Чи це лише ніч тінями грає?
Я вже не рахую кроків, мій любий.
Мені зостався тільки дотик пилу
І шелест твоїх думок у камені.
2. Я прийшов не з неба і не з пекла, кохана.
Я з тиші, що між молитвами й шепотом.
Ти кликала? Я чув, як твоя туга
Пролилась до мене крізь тріщини домовини.
1. Кликала? О, якби я ще мала голос… .
Ти пам’ятаєш мій сміх? Він був легкий, мов вітер.
Тепер я – забутий акорд у старому органі,
Якого вже ніхто не торкає.
2. Я пам’ятаю все.
Твої руки, холодні тепер, колись тримали сонце.
А тепер лиш спогад твого шепоту
Гріє мені той шмат серця, що не зотлів.
1. Хіба ми не склали обітницю:
“Навіть смерть – не кінець?”
2. Ми склали. І виконали.
Я не жив. Я не вмер. Я – поруч.
Кожного разу, як ніч заплющує очі світу,
Я чую, як твоя душа шукає мою.
1. Тоді залишайся. І не мовчи.
Говори мені про все, що бачиш.
Бо тут… нічого, крім темряви й спогадів.
2. Я бачу квіти, які ми не посадили.
Бачу дітей, які не народились.
Бачу наше життя таким, яким воно могло бути.
Та навіть це не таке жахливе,
Як знову залишити тебе в цій тиші.
1. Тоді не йди. Сиди поруч.
Навіть у смерті м-ожна бути двома.
Навіть у глибині землі – ми ще тремтимо разом.
2. Я не піду.
Моє “назавжди” почалось тут.