Бо де ще знайти забуття,
Як не в гарячці, що з’їдає розум,
У судомному спазмі, що на мить
Зриває шкіру з буття?
Не любов це була. Це був розтин.
Руки її були холодні,
Як пелюстки квітів,
Залишених на могилі того,
Ким ти ще вчора був.
У кожному поцілунку – лезо.
У кожному стогоні – похоронний дзвін.
Ми торкались одне одного,
Мов ритуального вівтаря,
На якому приносили в жертву
Не плоть – а саму віру в сенс.
Я входив у неї не як коханець,
А як вигнанець, що шукає печеру.
Де можна згнити у спокої.
Вона зціджувала мій біль,
Як отруту з гною.
І ми сміялись – не з радості, а з відчаю.
ЇЇ тіло – розчинене в кислоті апатії,
Її шкіра – шрам на моїй совісті,
ЇЇ голос – ехо у порожній
Ампутованій частині серця.
Це був акт саморуйнування.
Це був бунт проти чистоти.
Задушливий кокон, де ми гнили разом.
Прокляті навіть власними привидами.
І коли я лежав поруч,
Спітнілий, знесилений, неживий –
Я нарешті нічого не відчував.