У старому вікні, що давно не відчинене,
Світло місяця гасне – воно не для всіх.
І в повітрі зависло дихання невидиме,
Як промовлене шепотом: “Ти не один…”
Там, де цвіль обіймає обличчя портретів,
І де стіни ввібрали чужі голоси,
Причаївся Той, хто приходить поволі –
Без дверей, замків і земної коси.
Його тінь – бажання під шкірою,
Що шепоче у скроні: “Віддайся, не біжи…”.
Він не ходить ногами, не стукає зливою –
Він лиш подих, що повзе з темноти.
У кутку – павутина з очима всередині,
Що кліпає повільно раз у століття.
А підлога скрипить не від часу, а від тіла,
Що зникло, лишивши за собою ніщо.
Ти не знаєш, хто він. І ніхто не повідає,
Бо усі, хто бачив, – забули себе.
Пожирач не їсть плоть – він розбирає свідомість.
Поки ти повільно зникаєш і твоє відображення
Застигає в очах і розпадається крихтами.
“О, коли вже підкрадається темрява –
Не думай, що це лише сон.
Бо я не приходжу до мертвих:
Я шукаю… живих”.