Сивий день прокидається з болем,
На схід, де руїни моляться вітру.
Місто – мов серце після зупинки,
Знову шукає ритм між уламків.
Мати стискає листа від сина –
Порожній конверт, який пахне димом.
І каже: “Живий, я б відчула…”
Бо віра – це кров, що не холоне навіть в зиму.
Чорні птахи кружляють над селами,
Де вже не рахують зірок на нічному небі.
Бо кожна зірка – це хтось, хто не повернувся,
І кожен ранок – це щастя на межі болю.
Ми тримаємось – не тому, що не страшно,
А тому, що за нами – минуле, яке більше не дихає.
Ми воїни. Ми матері. Ми діти. Ми тіни.
Але поки хтось ще називає нас “людьми” –
Ми є.