Я чую кроки часу,
Повзучі, як хвора черепаха,
І кожна мить – новий шар землі,
Що накриває груди мого буття
Мов саван, який ніхто не знімить.
Моє дихання – уламки вітру,
Що губиться в лабіринтах бетонних кліток.
Моя душа – місто без вогнів,
Де навіть привиди втратили обличчя.
Тут – ні молитви, ні прокльону.
Лише беззвучна мука:
Нудьга, що гойдається
На гігантських маятниках апатії.
Дні – як пилові сторінки,
Що пишуться автоматичною
Рукою без автора.
Ідеал… він ще існує, там, на обрії,
Але що з того,
Якщо всі мості – це тільки малюнки
На стіні камери?
Колись я вірила у красу.
Тепер вона – як спогад про любов,
Якої в мене не було.
В моїх очах немає зір.
Є лише відображення екранів,
Що світяться порожніми обличчями.
І тіні танцюють свій танок безглуздя
Без музики, без ритму, без причини.