Дзеркало – не скло. Це – рана в стіні,
Де Я зустрічає своє Не-Я в тіні.
Там – образ, що дихає без тіла,
Там – правда, що в ілюзії застигла.
Ти дивишся – і очі відбиваєш,
Та не себе… а того, ким граєш.
Усмішка – маска? Погляд – вуаль?
Чи ти – відлуння чужих бажань?
Чи справжнє Я – в глибині, під склом?
Чи, може, серце, що спить під крилом?
Лиш сітка світла, рими з обману,
І вічна пастка власного стану.
Але… якщо доторкнешся чолом –
І не злякаєшся себе в тому склі –
Можливо, в тріщині срібла постане
Не відображення, а хтось, хто зітхає…
По той бік – не демон, не друг, не тінь –
А Істина. Голос без імен і стін.
Вона не схожа, не схитра, не ніжна –
Але нарешті – безмежно правдива.