Примара

Ти приходиш, коли вікна церкви
Плачуть воском замість світла,
Коли навіть святі
Схиляють голови в соромі,
Бачачи, як я знову
Шепочу твоє ім’я небесам,
Які мені більше не належать.

Ти – примара в чорному шовку,
Мій останній гріх
І перше відпущення.

Мої сни лежать під тобою,
Як мертві закохані –
З руками, складеними для поцілунку
Але з устами, що вже не дихають.

Твоя хода – мов кадило,
Що розсікає повітря гріхами.
І навіть диявол, побачивши тебе,
Хреститься не з каяття – а зі спраги.

Я чула, як вночі
Мій пульс називав тебе коханням.
А вранці – розплатою.

Та що мені каяття,
Якщо в ньому – твоя тінь?