Є тремтіння,
що не від холоду,
Не від страху,
А від того, що твоя душа
Виявляється без шкіри.
І слова торкаються її так,
Ніби хтось шепоче
Прямо на внутрішню сторону ребра.
Вони не звучать –
Вони б’ються,
Як серце, що забуло
Кому належить.
Коли нервові закінчення –
Це не біологія,
А метафора,
Що пройшла війну і вціліла.
Я знаю це тремтіння.
Я відчувала його
Навіть коли Ти* мовчав –
Але й воно
Було написано в мені
Мов строфа,
Яку більше не можна забути.
Адже… деякі слова
Живуть у нас
Довше за час.
Примітка: звернення до Бога.