Я пройшла крізь утробу міста,
Де асфальт був м’який, немов м’язи спаленого тіла.
Ліхтарі кидали жовте світло на обличчя,
Що вже були байдужими масками смерті.
Вітри плакали між бетонними ребрами вулиць,
А любов – лише судома нервів,
Спазм бажання в безмовному борделі душ.
Я бачила її. Сутність.
Вона танцювала на межі,
Між дійсністю і видумкою – алегорією спасіння.
Її тіло – надгробок із живого,
З кров’ю, що стікає не вниз, а вгору –
Назад до небес, які від неї відреклися.
Кожен рух – виклик часу,
Кожен подих – крапля отрути
В чаші Вічності.
І я… я пила.
Вона була як та падаль,
Про яку співав проклятий*.
Прекрасна в своїй огиді,
Вишнева, але не від крові,
А від розкладу, що пульсував
В її блідих судинах.
Я стала на коліна.
Не з віри, а з жаху.
Бо зрозуміла:
Вона – не спокуса.
Вона – Писання.
І мої вуста торкнулись її стоп.
Не з любові.
А щоб навчитися молитися мовчанню.
Примітка: “проклятий” у вірші є відсилкою до Шарля Бодлера і його вірша “Падаль”.