Світанок в обрії розкинув крила,
І шепотів туманові слова:
— Я світ народжую, даю йому початок,
Без мене й день спливав би в забуття.
Та Сутінки сміються з легкістю й млості:
— А я веду його під покров сновидінь.
Коли світло гасне на долині,
В мені живе його любов.
— Я кличу спів і вогкість первоцвітів, —
Світанок каже, — я пробуджую життя!
— А я дарую спокій кожній втомі, —
Ніч тихо шепоче: — тінь твоя.
І зійшлись вони в обіймах неба,
Де колір став — ні світло, ні пітьма.
Бо зрозуміли: кожному потрібно
Бути водночас і початком, і кінцем.