(Слово – лише дотик. Цей вірш – слід дотику,
який щезає… і все ж залишається у повітрі.)
Зашепотіли шиби шрамом –
щось ще шепоче в тиші там,
де зів’ялий відлунням шафран
спочиває в старому томі.
Це – квітка. Сухе сіпання сну,
що сповзло з пам’яті,
мов срібний звук з вуст.
Ім’я забуте. Втрата – наче не була,
лише крихкість старого тепла.
Стебло зламане – знак згасання.
Сепія в серці, сіре світання.
Сторінка скрипить – не від болю,
а від часу, що вивітрив голос.
Шелестить шовк думок – хто вона?
Чиє тепло у тих пелюстках?
Чиї пальці торкнулись листка,
і чому в мені – ця пустка?
Я згадую – і тінню тікаю.
У зсохлій квітці – моя тінь.
Шепоче: «ти теж була мною…»
…і вже не знаю, хто з нас зник.
Коли останній спогад стає пилом,
тіло зникає в шепоті згину.
Лиш квітка лишилась… і вже – не зовсім:
бо навіть її –
здув
вічний
вітер
з
томів.