Стою між людьми – і не бачу очей,
Що б спитали душу, що б зрозуміли мій біль.
Усмішки, ніби тіні, і промінь ночей
Летять – і зникають в щоденній імлі.
Я – ніби місяць, що до хмар промовляє,
Та й не чує відповіді, лише себе.
Серце моє – немов пташина без гаю,
Що не знає, куди ще полетить і де.
Серед сміху й пісень я мовчу, як весна,
Що вмирає в снігах, ще не встигнувши збутись.
Ніхто не питає, чи довго одна.
Я буду так в світ, як у безвість дивитись.
Та в грудях ще грає несміло, та гра –
Пісня, яку ніхто не почув, не чекає.
Може, вона і є моя єдина весна –
Невидима, тиха… але жива – моя.