О третій годині ночі,
Коли світ ще не вмер,
Але вже й не живе,
Я прокрадаюсь в твій дім,
Не залишаючи тіні,
І несу із собою щось старе,
Щось, що пахне попелом,
Дощем і трохи – мрією.
Скрипка в моїх руках –
Не інструмент,
Це жила,
Це нерв,
Це голос.
Я не граю для всіх.
Моя музика – не для натовпу,
Вона не хоче оплесків.
Я граю для тієї, хто не боїться мовчати.
Для тієї,
Хто вміє плакати подумки,
І сміятись, не відкриваючи вуст.
Ти прокидаєшся, не знаючи чому.
Десь у глибині, на стику сну і дійсності,
Ти чуєш її –
Цю скрипку, мою.
Ноти торкаються тебе, мов пальці – обережно,
Наче бояться зламати ту тендітну тишу,
Яку ти носиш в собі.
Я граю для тебе:
Про твої кімнати, де книги – друзі,
Про ті розмови з самим собою,
Про танці, що бачив лише місяць.
Ти не відкриваєш очей, але всміхаєшся,
Бо знаєш – це я.
І якщо навіть світ знову забуде про тебе…
Я – ніколи.
Примітка: один з перших віршів, що збереглися.