У глечику світу закипав час,
На плиті долі, де смерть – то фарс.
І чайник – старенький, із тріщиною на боці.
Раптом прокинувсь у власнім пророцтві:
“Я – Бог!” – прогримів із носика грізно,
Хоч виливав тільки пару і слизьку іронію.
Слідом за ним повстали тарілки,
Почавши диктувати моралі й вірші.
Вилка стала пастором в гурті ножів,
Сіль кропила все, де жили гріхи.
Склянки влаштували мітинг в шухляді.
А ложка втекла – до коханця з мармеладу.
І світ перекосився, зникли всі межі:
Де буття, де небуття, що є чим – усе залежить.
Та чайник кипів:
Без води і без змісту…
Бо Богом був лиш у власній мисці.