Чи ж то слово моє – як пташина безкрила,
Що спадає додолу, не знявшись у вись?
Ні! Воно – не з тих, що бездушно зотліло,
А вогонь, що в тиші палав крізь віки.
Я ховала його, як скарб у камінні,
Не для світу, що спить, а для правди ясної,
Що проросло колись у грудях дитини
І стало мечем проти темряви крижаної.
Нехай скажуть: “Даремно, не твого то роду”,
Що ж, я – вигнаниця з мовчазного краю.
Та несу його, слово, крізь біль і негоду,
Бо інакше в собі – я себе не впізнаю.