(Джон Донн / Переспів у сутінках)
О Смерте, не пишайся! Хоч віки
тебе зовуть всесильною – затям:
ти не така. Твої бліді руки
не накладуть кайдани на життя.
Ті, кого ти у розпачі двобою
звалила в прах – не вмерли, бідна ти!
Їм не судилось стати лиш тобою,
у тлінь твою повік їм не увійти.
Ти – раб недуг, і фатуму, і воєн,
твій дім – в’язниця, де панує тління.
Служниця деспотів, чий дух неспокоєм
тебе вживає, як отруйний сад.
Маковий сік чи чари сну глибокого
дарують спокій краще, ніж твій гніт.
Навіщо ж пнешся? Після сну короткого
ми прокинемось у надзоряний світ.
Один лиш подих – і розквітне вись,
де Смерті вже нема. Смерть, вмри і не дивись!