Над містом – сажа. Небо – вогкий склеп,
Зірки гниють у фосфорній імлі.
Вкрив попіл скам’янілий, мертвий степ –
Роздерті груди хворої землі.
За склом холодна виразка згаса,
Ревуть провалля, рушаться мости,
І час – поранений – стікає по спині,
Вшиває ніжність у рубці пітьми.
В обіймах, стиснутих у домовині,
Де кожна вена – ржавий, гострий дріт.
У цій судомі, в нищівній хвилині
Ковтаєм відчаю солоний піт.
Пульсує в скронях тяжкий метроном,
Карбує ритм – всесвіту фінал.
Коли за тлінним, вицвілим вікном
Встає застиглої смерті трибунал.
В хребти в’їдається бетонний мур,
Шукаєм вихід у сплетінні рук,
Навколо – тисячі сліпих тортур,
І кожен стогін – металевий звук.
Твої зіниці – дві порожні зали,
В них гаснуть свічі спогадів і мрій;
Ми до нестями плоть свою терзали,
Щоб вбити відгомін чужих стихій.
Світ розпадається на прах і дим,
Залізо кришиться під гнітом ночі,
Завмерли двоє у герці німім,
Хто ми? Чи ще лишилися людьми?
Ні, ми – звірина, притиснута до краю,
Втискаєм страх у глибину кісток.
Твій серця стук – єдине, що тримаю
Серед руїн і крижаних думок.
Останній такт. Коротка, хрипла мить.
Годинник космосу сповільнив хід.
В обіймах цих – одне на двох болить,
І тисне в ребра крижаний граніт.
Дві краплі ртуті в жорнах небуття,
У сплеті нервів – намір задихнутись.
Лише цей спазм – усе земне життя
Застигле в горлі спробою прокинутись.