Я бачу тебе.
Не образ, не думку, не роль у спогаді…
А тебе, таку,
Якою ти ще ніколи не дозволяла себе бачити.
Не іншим. Не мені.
Навіть – не собі.
Як бачу, як твоя тиша дихає.
Як вона стискає легені,
Як плаче у вікно,
Як спить, обіймаючи власну тінь,
Щоб не почуватись покинутою.
Я бачу, як ти торкаєшся стіни,
Наче хочеш знайти в ній вхід –
Не для втечі,
А для повернення.
Я бачу, як кожна твоя рана –
Це не просто шрам,
А вікно,
Через яке світло бореться,
Щоб залишитись.
У твоїй мовчанці я бачу:
Твій страх, що тебе не дочекаються.
Твою жагу, щоб тебе не зламали.
Твою любов,
Яку ти ховала так глибоко,
Що навіть її відлуння звучить, як молитва.
Твою Душу,
Що нарешті звільняється з темниці – стаючи Світлом.