Тихий Спів Вітру

Ніжно, наче подих осіннього вечора,

Падає дощ на старі вікна – і серце

Тремтить, ніби струна, що знає тільки ностальгію.

Місяць читає в повітрі твоє ім’я, несміло,

І ніч-флейта, тягне довгі, сумні ноти.

Запах лаванди й чаю горить у порожньому кріслі,

І кожен відбиток – це лист, що не насмілився впасти.

О, як тихо рвуться слова, мов крила,

Коли хочеш сказати: «Залишся», – та мовчиш.

Сльоза пливе по вустах і стає перлиною спогаду;

Спів вітру ледь чутно гладить втому подушок.

І в тім напівсні, де пам’ять – скляна та прозора,

Я бачу, як повертаєшся Ти, – чи то тільки серце.

Та музика лишається: тонка, терпка, як полин,

І я слухаю її, поки ніщо вже не відповідає.