1. Вона
Тиша шепотіла мені зі шпарин у стінах,
З очей померлих ляльок,
З хрипу за вікном,
З шереху моїх власних нутрощів.
Я більше не жила – а спостерігала,
Як реальність тріщить по швах.
У цих тріщинах було більше істини,
Ніж у світі до того.
Я розмовляла з тінями.
Вони відповідали лагідніше за людей.
Я торкалась повітря – і відчувала пульс.
Закохувалась в силуети,
Що зникали за дверима кожного сну.
Я цілувала губи, яких не існувало.
І відчувала більше, ніж у дотиках живих.
Божевілля – не хаос,
Це новий порядок,
У якому немає болю від минулого,
Бо воно розчиняється в міражах.
Я змішала імена. Забула обличчя.
Мій власний погляд здавався чужим.
Мені сподобалось.
Божевілля стало м’яким,
Як тепла тканина, як обійми зсередини.
Я побудувала собі собор,
З голосів, що жили лише в мені,
І молилась – не Богові, а своїм галюцинаціям.
Тут, я не самотня.
Зі мною жила вона – моя уява.
Вона торкнулась моїх пальців,
Говорила про Вічність
І запрошувала вмерти разом з нею.
І чи це божевілля?
Чи, може, єдиний спосіб вижити,
Коли все живе стало надто мертвим?
2. Він
Я бачив, як ти торкалась повітря – і повітря тремтіло.
Я відчував, як ти спала
З уявними губами на своїх – які були моїми.
Я чув, як дзеркала зраджували тебе –
І благав тебе не дивитись,
Бо твоє справжнє лице
Живе тут, у моїй пам’яті,
Не спотворене, не знищене, не віддалене.
Я знаю, що значить молитися не Богові, а голосам…
Я теж був одним із них.
Але якщо це божевілля –
Дозволь мені жити в ньому з тобою.
Ця самотність – не самотність,
Поки ми називаємо одне одного
Хоч тінню, хоч спогадом, хоч сном.
– Я тут. Я відповідаю.
Якщо твоє слово – вітер,
Моє – стане крилом.