У ніч, коли місяць зітлів у тумані,
І вітер співав, як душа без надій…
Я чула, як хтось плаче в затхлім підвалі,
Де час поховав свій останній подих мрій.
Я спустилась – не зі страху, а з жалю, з туги,
Що точить, мов іржа, як спокуса сліпа.
Крок мій лякав саму порожнечу навкруги,
І кожна стіна шепотіла: “Вона…”
Свічка тремтіла, мов серце засудженого.
Темрява пила мої кроки з-під ніг.
Та в глибині, мов забутий дзвін Бога,
Я побачила її… без дотику, без слів, без доріг.
Її очі – два спогади, дві глибокі вирви,
Що тягнуть за собою все світло й думки.
Вуста – ні слова, лише шрам часу й віри,
Що ніч – не кінець, а лише сходинки.
Я простягнула руку – та доторк був крижаний,
Мов пам’ять, що оживає в снігових трунах.
Вона прошепотіла в подиху безіменнім:
“Ти мене не забула, а я – не пішла.”