Я бачила Бога – не в світлі ікон,
А в руці, що боялась торкнутись плеча.
Він стояв на межі між любов’ю й вогнем,
Мов мовчання, що просить: “не відпускай”.
Я впізнала Його у пориві безсилих жадань,
Що не сміють назватись життям.
У сльозі, що ніколи не впала на шкіру,
І в погляді, кинутих в ніч – як каміння.
Його тіло – не хрест, а мій страх доторкнутись.
Його кров – це любов, що ховається в тіні.
І весь мій дух – молитва без слів,
Що шепоче в собі: “будь присутнім, коли я мовчу”.
Я не прошу його нести мій біль.
Я прошу – лише бути…
У мені. Як печаль, що навчилась цвісти.
Як безодня, що стала храмом для тиші.