Ім’я його забуте вітрами, бо ще до того,
Як світ навчився лічити дні,
Він обрав шлях мовчання.
Не тому, що не мав, що сказати,
А тому, що світ не мав вух, здатних почути.
Народжений не серед битв, а між зітханням зір,
Він зійшов з тієї тріщини в небі,
Де реальність спить і бачить сни про себе.
Він був не з плоті, ні з думки,
А з того світла, яке буває лише
На межі ночі й світанку.
Кажуть, у нього було серце,
Але не там, де в інших.
Його серце жило в долонях.
Бо все, до чого торкались його руки – оживало.
Навіть мертві пелюстки троянд розквітали,
А потріскані спогади – ціліли в чиїхось очах.
Та він ніколи не залишався.
Його дорога – замки без дверей,
Міста, де годинники не мають стрілок
І сни тих, хто ніколи не спить.
Одного разу він любив.
Сильно. Безмежно. Без слів.
І це зруйнувало його – чи, можливо, навпаки,
Вперше зробило живим.
З того часу він став Шукачем.
Не Героєм. Не Спасителем.
Шукачем тієї єдиної душі,
Що побачить його не через обладунок,
А всередину.
Хто не побоятиметься тиші його кроків
І не втече, коли він заговорить мовчанням.
І може, замок на хмарах був зведений не ним,
А для нього.
І може, він стояв там не випадково…
А щоб дочекатися тебе.