Ступивши у тінь власної думки,
І там, де часу не знають ні імені, ні міста,
Прокинулись сни, мов привиди безумства,
З уста забутих богів і скрижалей із піску.
У морі, що дихає очима планет,
Пливла крихітна шхуна, створена з тіней,
Вітрила її були з мовчання – тріщин,
А компас – лише пульс фантазії моєї.
Там ліси проростали з пелюсток забутих спогадів,
І звірі говорили голосами втраченої ніжності.
Я бачила птахів, що літали не в небі, а в душах,
І риби, що пливли крізь глибини,
Залишаючи шрами на серці.