Я прокинувся ще до світання.
Світ був нерухомий, яка картина, яку ще не встигли зіпсувати Дотики часу. Тиша тримала мене в обіймах, і в ній я відчув тебе.
Не словами. Не жестом. А присутністю, що не потребує доказів.
Я сидів на краю ліжка, тримаючи в руках свою тростину.
А на підлогу падало світло від лампи, що мерехтіла,
Намагаючись наслідувати ритм твого серця.
Я не кликав тебе. Не будив. Я просто дивувався.
Ти спала. Лінії твого обличчя були м’якими, спокійними,
Немов світ забув про всі тривоги саме для тебе.
Ця тиша… була моєю молитвою.
Я уявляв, як знову візьму твою руку, і без жодного слова
Покажу тобі, що кожна тріщинка в мені – лише місце,
Через яке тепер проходить твоє світло.
Я уявляв, як ми вийдемо надвір, де світ ще не вирішив,
Чи бути йому ранком чи ніччю.
І ти торкнешся мого плеча, так, як завжди:
Несмішливо, але з тією ніжністю, яку неможливо вигадати.
І я усміхнувся. Без зайвих слів.
Іноді… найглибші речі живуть у мовчанні двох сердець,
Що нарешті не шукають одне одного, а вже знайшли.