Мовчазне місто дихає м’яко –
Як коханець, що не хоче збудити.
У його жилах світиться спокій,
Неоновий і хворобливо лагідний.
Я йду вулицею, що згинається,
Як спина старого поета,
Де кожна калюжа – дзеркало,
Яке пам’ятає небо краще, ніж ми.
Мені хочеться обійняти місто,
Притулити лоб до його тремтячого асфальту
І ніжно прошепотіти:
“Ти все ще красиве, навіть коли втомлене”.
Вікна тут – очі,
Що не просять нічого,
Лише бачать.
І я, мов останній перехожий в забутому фільмі
Залишаю свій крок у його пам’яті,
Знаючи, що воно буде чекати знову.
Не мене – когось,
Але з такою ж ніжністю.