Я ледь жива – і це моя свобода.
Мій подих линув у далекі зали,
Де в небі – вода зелена,
А в повітрі – повільно падають
Мільярди пилин, що не розпізнали
Ніхто й ніколи, бо вони –
Мільярди снів, що не здійснились.
Там люди – з прозорої плоті,
З руками, що пахнуть димом.
Вони кличуть мене не словами –
А самою тишею між рядками.
Я йду боса по шовковому вугілля,
І не пече. Лиш співає.
Біль тут – лише музика для тіла,
Що забуло, що воно тілесне.
Десь у кутку – я сама,
Але в мареві не тікаю від тебе.
Лиш споглядаю,
Як з мого лоба виростають крила,
Зроблені з хмарин і попелу.
І хай реальність скрипить десь за завісою –
Я ще трохи лишуся тут,
У цій темряві, де пахне смертю,
Але на дотик – мов мати.