Там, де спить коріння в снах забутих,
Де не ходять думкою й словами,
Я родилась із шелесту неторканих квітів,
Із подиху м’якого вітру соснового.
Я була до голосу, до імен, до луни –
Лише співом джерела, що не знає краю.
Мене кликали птахи, та я не відповідала,
Боялась забути себе в людських справах.
Тоді прийшов Ти.
Не з лісу – з думки,
З хворого дня, що шукав світла.
Твоє слово було інше –
Воно зрушило спокій моїх дерев.
Я навчилась болю, але не сліз.
У мене – сік, не кров.
Та він тьмяніє, коли ти мовчиш.
І все ж я не каюся.
Навіть якщо зів’яне моя пісня,
Ти встиг її почути.
І від того – я жива.