Хто ти є, тиха мандрівнице слів,
Що торкаєшся темряви, наче світла?
У тобі – бажання відлуння,
І воно розкривається, мов пелюстка у сні.
Ти знаєш: кожне мовчання – не пустка,
А дім, де живе ще невимовлене.
Ти стоїш на межі –
Між листком, що летить в нікуди,
І криком, що народжує всесвіти.
Чи ти – спогад про когось,
Хто шукав себе в тобі?
Чи, може, відображення того,
Що прагне стати живим у слові?
Але ти вже є:
Як подих перед піснею,
Як пульс, що сам собі відповідає.
Ти – запитання,
Яке світ ніколи не перестане ставити.