Сідай, Мовчання, поруч – ось хліб і тінь вина,
не келихи дзвенять тут, а пульс нічного часу.
Де скатерть під руками холодна й крижана,
я крихти слів змітаю, щоб не поранить фразу.
Мовчімо про той страх, що вбрався у молитви,
про біль, який навчився ставати світлом ранку;
про імена, що в попелі ведуть останні битви,
і воскресають тільки у видиху серпанку.
Мовчімо про кінець – не як про чорну чашу,
а як про перехід, де тане форма тіла;
про те, що кожне “Я” – лиш свічка на порозі,
і вітер – тільки знак, що доля вщент згоріла.
Мовчімо про Творця – не з браку віри,
а з надміру присутності у кожній крихті;
де сплять вуста – там серце промовляє,
і хліб ламається, мов істина, без крику.
Сідай, Мовчання. Пий цю мить єдину.
Хай слово спочине, як меч у піхвах ночі.
Бо лиш за цим столом, крізь тишу плинну,
ми чуєм, як Вічність дивиться нам в очі.