Опівночі я стояла
На краю того, що знала,
І дивилась в безодню світу,
Що мовчала, наче Вічність.
“В чому сенс?” – шепнула я тихо.
Тільки відгук порожнечі
Посміхнувся мені з тіні,
Ставши дзеркалом моїм.
Жодних слів, жодних ілюзій,
Тільки ніч, яка говорить,
Що життя – це сон безсонних,
А смерть – сон тих, хто спить.
Я благаю – дайте відповідь!
Та в пітьмі лише питання,
Що згортаються в спіралі,
Як змія, що їсть свій хвіст.
Ні богів, ні порятунку,
Лиш нудьга, яка вбиває.
І абсурд – холодний вартовий
На могилі наших днів.
Тоді, стоячи тихо
На краю прірви сенсу,
Я збагнула, що це свобода –
Не чекати відповідей.
Може, порожнеча є
Тим притулком, що шукали
Наші душі, що втомились
Жити в світі без мети?
Посміхнувшись, мов безумець,
Я ступила в глибину темну,
Зрозумівши, що існування –
Це питання без кінця.