Засуджений до волі. Смертний привілей.
Під небом олов’яним змиваються фарби,
Ми – в’язні власних марень і тісних галерей,
Де час догриз надію, наче окислі скарби.
Буття – липка багнюка. Повзе по голій шкірі.
Тиснуть речі навалом, потворні і тупі.
Поглинув мотлох простір у затхлому ефірі,
мов мухи у сиропі – безкрилі і сліпі.
Скляне незриме око – мовчазний конвоїр.
Карбує кожен жест на сталевій гільйотині.
У дзеркалі – нікого. Тільки зблідлий зір
Шукає давній фантом у стужій глибині.
Безлюдний горизонт. Брак світла і тепла.
Без Бога й режисера – обірваний політ.
Відчужений, нічийний… У епіцентрі зла –
Сам кат собі, і сам – увесь згаслий світ.
Геть кволе співчуття! Цей холод – вища гідність.
П’ю чорну порожнечу, як келих полину.
Зник останній сенс, замовкла благодійність –
Розчинюсь самотньо в ніч. Я вибрав цю вину.