Шепіт дощу на затертому склі –
В спогадах ледь затремтіла завія.
Там, на горищі, в пилу та імлі,
Дерево вчиться звучати, як мрія.
О, дотик долонь… туманне «колись»,
Подих смичка довжиною у вічність.
Нерви й листи у вузли заплелись,
Гаснуть мелодії, втративши звичність.
Годі розмов. Тільки блідість і сум.
Аркуш від часу давно вже змарнів.
Біль переходить у лагідний шум –
Вицвілий образ із минулих життів.
Всесвіт – ефір. Тіні рук на стіні.
В залі порожньому – луни скляні.
Плаче скрипаль у нічній далині,
Осінь голками пронизує дні.
Музика – вище. А решта – пусте.
Подих і трепет струн дощових.
Скрипка в мовчанні незримо росте,
Танучи в тиші акордів живих.