Ранок. Але не той, що приносить світло – а той,
у якому воно більше не з’явиться.
Ти прокидаєшся, але земля – ні.
Навіть дихання стає зрадою.
Жоден телефон не працює.
Жоден екран не блимає.
Повітря має присмак металу.
Небо – не сіре, не чорне…
Воно порожнє.
Не мертве. Викреслене.
Місто – ніби застигло в останньому вдиху.
Люди йдуть, але не кудись – а просто йдуть.
Мовчки. Повільно.
Ніхто не плаче.
Бо сльози – це емоція.
А тут залишилась тільки відсутність.
Дерева не шумлять. Квіти не пахнуть.
Усе… забуло, що воно живе.
А десь глибоко – під землею, чи, можливо, в небі,
чи в самому диханні світу – хтось натиснув.
Не кнопку. Думку.
Думку, що страх – сильніший за любов.
Що контроль – важливіший за істину.
І весь світ погодився… мовчки.
Не було вибуху. Не було світла.
Просто… перестало бути “ми”.
І навіть ти і я – стали тінями,
Що забули, чому колись шепотіли
Одне одному “назавжди”.
Найстрашніше – не смерть.
А забуття істини, що ми колись були
Любов’ю.