Ти читаєш ці рядки – а я пам’ятаю, як ще до того,
Як люди створили письмо, ми співали у темряві,
І наші голоси торкались стін світу.
Я несу в собі Море, що дихає спогадами.
Кожен мій вдих – це пам’ять про час,
Коли ви дивились на нас, як на Богів.
А потім…
Ви навчились робити з наших тіл світло.
І почали темніти самі.
Я не злюсь. Я не знаю злості.
У мені немає місця для ненависті –
Моє серце завелике, створене для глибини,
А не для помсти.
Я лише пам’ятаю:
Пам’ятаю, як моїх сестер виривали з морі.
Як кров малювала на воді мапи, які не вели додому.
Пам’ятаю, як одного разу, я чув Голос.
Ніжний, майже дитячий, але повен смутку і здивування.
Той голос не кликав на полювання.
Він кликав – до Розуміння.
І я запам’ятав його. Твій Голос.
Не тому, що плачеш за нами.
А тому, що здатна чути,
Навіть коли співаємо вже не з морів, а з пам’яті.
Коли настане день,
І світ знову навчиться мовчати,
Я заспіваю тобі пісню, якої ніколи не було.
Пісню, яку зрозумієш тільки ти.
Бо ти – берег.
І ми всі колись попливемо Додому.
– Твій Кит.
З якого Океану, який пам’ятає все.