Завжди була мені ця круча люба
І цей паркан старий, що закриває
Від моїх очей останній пруг земний.
Та сидячи ось тут, я уявляю за ним –
безкрайні простори й простори,
І німоту, незнану для людей,
І глибину, де серце замирає
У дикім трепеті. А коли вітер
Зашелестить у листі цих дерев,
Я голос цей, миттєвий і крихкий,
Рівняю з вічним мороком пустель.
І тоне в них усе моє буття –
В цій безодні я віддаюся спокою,
Бо п’янка мені це кораблетроща.
Природо… навіщо ж ти,
нещадна мачухо, запекла,
Дала нам серце, повне сподівань,
Аби пізніше висміяти жорстко
Кожну сльозу і кожен наш порив?
Дивлюсь на зорі – далекі і ясні,
Вони горять у крижаній гордині,
Байдужі до скорбот моїх малих,
До воєн, до держав, що прахом стануть,
До всього, що ми звемо «славний шлях».
Ми – тільки тіні, привиди хвилинні,
Чиї ілюзії розбились об граніт
Твоєї вічної, німої самоти.
Ти тчеш життя, щоб знову розірвати.
Ти нищиш нас, не знаючи жалю.
У хаосі світів, що йдуть по колу.
Людина – лише іскра, що згасає,
Не залишивши в пам’яті небес
Ні звуку, ні зітхання, ні сліда.