Я не пам’ятаю початку.
Я – початок.
Мене формували не імена,
А тиск.
Шар за шаром,
Як тиша, що стискається,
Поки не стане твердою.
Я знаю, як звучить вулкан,
Який ще не народився.
Я знаю, як пахне коріння,
Що роздирає мене
На повільні тріщини,
І в цих тріщинах – життя,
Якого я не прошу,
Але яке живе в мені.
Люди ставили на мені дати.
Імена. Молитві. Обіцянки.
А потім йшли.
А я лишався.
Не для них. А всупереч їм.
Моя пам’ять – не образ.
Це натиск вітру тисячоліть,
Що не залишає слідів –
Лише відбитки всередині.
Я пам’ятаю слід першої ноги
На березі,
Що вже давно стала глиною.
Пам’ятаю тепло того,
Хто сперся на мене і мовчав –
Бо не мав більше слів для молитви,
Лише спину, що тремтіла.
Я не плачу. Я стискаюсь.
І від цього з часом
Народжується пил.
А пил – це теж пам’ять.
Тільки легша.