Ні, не кличте мене більше ім’ям.
Воно згоріло в мені,
Як обличчя того,
Хто не повернеться.
Я чую – земля говорить до мене
Крізь пісок і кров.
Я чую – крик неба не з уста,
А з порожніх грудей.
Я бачила тінь Його тіла на камені!
Ні сліду, ні сліз – тільки світло,
Що палить до болю.
Він мовчав… та я чула,
Як мовчання Його – це слово.
І нестерпне мені то мовчання,
Бо я ще жива!
Я була біля Бога.
Я дихала його смертю.
А тепер… дайте мені смерть,
Як відплату за віру.
Бо не можу я більше…
Носити тишу в собі,
Як небо, повне блискавок.
Чи бачиш мене, Господи?
Чи це лише я дивлюсь у себе саму
І не впізнаю?
Чи все, що в мені лишилось –
Це вогонь без вогнища?
А я хрест, забутий на полі після бурі…
Це – поетичний фрагмент, натхненний біблійними й поствоєнними образами. Він не є автобіографічним, а передає внутрішній стан вигаданого голосу.