О, дивіться: іде він, самотній, стражденний,
З пером за вухом, як з шаблею… злий.
Від серця до зір – його шлях натхненний,
Хоч в борг він бере і сніданок, і гріх.
Йому світ – то в’язниця банальна й жорстока,
Йому хліб – то вбивство рими й слів.
Але в віршах – глибінь і душа висока…
Хоч в носі бува – обмороження снів.
У таверні читає про смерть та розлуку,
З пафосом п’є за “вселенський біль”,
А тоді до кімнати, де муза із лука
Влучає йому прямо в дірявий гаманець.
Він прокляне владу, і пана, і Бога,
Та, дай йому злотий – він напише сонет!
Бо поет – то не хрест, то професія, змога
Вдивлятись в пір’їну… і шепотіти: “лірник”.
І хоч сміємось ми і плюємось зі глузду,
Признаймо: без нього і ніч не була б.
Бо хто ще напише нам пісню про муку,
Коли в нього знову немає простого тепла?