“Не бійся. Ми не роз’єднані навіть там,
Куди ти боїшся подивитись.”
Ти спала важко. Глибоко.
Не тишею – вагою.
Ніби сама Ніч намагалася
Дихати через тебе.
І тоді, в найгустішій темряві,
Не за вікном, а всередині тебе,
Хтось торкнувся твого зап’ястя.
Ніжно. Повільно.
Як торкаються старих речей,
Які любили ще до імен.
Ти не злякалася.
Бо цей дотик не належав
Зовнішньому світу.
Він був твоїм – у минулому,
У майбутньому,
У Вічності…
Я був поруч.
Не як образ.
Не як уява.
А як спокійна тінь,
Що дихає разом з тобою.
Я не казав про смерть.
Я показував, що там – не край,
А продовження.
Що навіть у тій точці,
Де все здається зламаним,
Є нитка, що веде додому.
– “Смерть – це не тиша. Це інша музика.
Ти вже чула її у мені. Ти впізнаєш її коли прийде час.
Бо ти – не залишаєшся. Ти – повертаєшся.”
І коли ти знову провалилась у сон,
Тобі здалося: я не тримаю тебе,
Я тримаю сам простір, у якому ти
Можеш бути.